Как изменились настроения в «незалежной» через год после евромайдана?

В пятницу, 20 февраля, в годовщину расстрела киевского Евромайдана снайперами, президент Украины Петр Порошенко обвинил помощника президента РФ Владислава Суркова в руководстве этой операцией.

«Буквально на днях руководство СБУ (Службы безопасности Украины) проинформировало меня о том, что допрошенные ею бойцы «Альфы» дали показания, что помощник президента России Владислав Сурков руководил организацией снайперских групп иностранцев на Майдане», - заявил Порошенко во время церемонии вручения государственных наград членам семей «героев» «Небесной сотни».

По словам главы украинского государства, следствие получило доступ к записям частных телефонных разговоров Виктора Януковича с представителями российских силовых структур. Порошенко утверждает, что «они вместе заранее готовились к расстрелу активистов».

Ранее, утром в пятницу, аналогичное заявление сделал глава СБУ Валентин Наливайченко.

«Они (бойцы «Альфы») дали конкретные свидетельства о местоположении иностранных снайперских групп, которые целились и в митингующих, и в сотрудников министерства внутренних дел. В рамках этого производства есть должности, фамилии, копии паспортов, даты их въезда-выезда, какой связью они пользовались, в каких помещениях находились, как советник президента Путина Сурков ими руководил в Киеве», – заявил Наливайченко в эфире ток-шоу «Право на власть» на украинском телеканале «1+1».

Такое обвинение кажется абсурдным – но только на первый взгляд. На деле, оно вполне логично вписывается в новое мифологическое пространство, в котором сейчас живет Украина.

Госпереворот, который произошел в Киеве год назад – или «Революция достоинства», как назвали его украинские идеологи, – разделил «незалежную» на «до» и «после» майдана. И эти две, разнесенные во времени, страны существенно отличаются одна от другой. Об этом говорят легенды и мифы, циркулирующие в украинском обществе.

Мифы «до майдана» повествовали, в основном, о величии украинской нации. Причем с такой хлестаковщиной, что дух захватывало. В этих мифах украинцы открывали Аляску и были одними из первых исследователей Алеутских островов. Украинские князья и княгини заключали легендарные браки – то княжна становилась женой основателя венгерского государства Януша, то князь женился на первой грузинской царице Тамаре. «На мой взгляд, на украинство возложена особая роль в развитии мировой цивилизации. Я назвал бы ее донорской», – говорил в середине нулевых, приводя эти примеры, депутат парламента Петр Ющенко, работавший в то время над проектом картинной галереи «Украинцы в мире».

Историки «незалежной» всерьез утверждали, что украинцы – потомки древних трипольцев, живших 5 тысячелетий (!) до нашей эры, и построивших столь высокую цивилизацию, до которой Древнему Египту расти и расти. Они божились, что трипольская культура «поразительно схожа с культурой островов Эгейского моря», и что «в то время от Крита до Днепра было единое пространство – не только культурное, но и этническое».

Да, встречались и мифы откровенно антироссийские, но они тоже апеллировали к прошлому. Например, «голодомор» подавался как изощренный геноцид украинского народа, устроенный Москвой. Или мифы о победоносных войнах украинских казаков с «москалями» (у нас эти события известны как Русско-польская война 1654-1667 годов), венцом которых считалась «великая битва» при Конотопе 1659-го года, когда якобы 15000 украинцев под началом гетмана Выговского уничтожили «150 000 русских оккупантов и весь цвет русского дворянства». По крайней мере, именно так эта «великая перемога» (в действительности, речь шла об уничтожении татарской конницей 6-тысячного русского авангарда) излагается в украинских учебниках истории.

Но после майдана мифологическое пространство Украины кардинально изменилось. Его «красный угол» занимает миф о «Небесной сотне» – борьбе украинских мучеников с абсолютным злом. В качестве зла выступает, естественно, агрессивная Россия, которая якобы воюет на Юго-Востоке и пытается рвать Украину на части.

Сюда же примыкает рой мифов, так сказать, второго порядка. О том, что едва США наладят поставки летального «оружия возмездия» на Украину, как Донбасс будет повержен, рассказы о свирепых чеченцах из России, которые уничтожают «киборгов» на Юго-Востоке, о бронетанковой дивизии, прибывшей в Донбасс прямиком из Улан-Удэ, и укомплектованной бурятами. Ну и, конечно, миф о том, что Крым живет в настолько невыносимых условиях, что спит и видит, как бы поскорее вернуться под власть Киева.

И подобных историй – несть числа. Что демонстрируют новые легенды и мифы Украины?

– Украинское мифологическое пространство определяют три базовых мифа, – считает замдиректора Центра украинистики и белорусистики МГУ им. М.В. Ломоносова Богдан Безпалько . – Все они говорит о том, что украинцы не просто не являются русскими людьми, но имеют совершенно другое этническое, национальное и даже расовое происхождение.

Прежде всего, это миф исторический. Для украинцев, напомню, была создана собственная история. Ее «отец» – один из лидеров украинского национального движения, профессор Львовского университета в 1894-1914 годах – и, между прочим, член Академии наук СССР – Михаил Грушевский. Именно он является автором «Истории Украины-Руси» – десятитомной монографии, ставшей предметом острых научных споров и заложившей основы современной украинской исторической школы.

Грубо говоря, Грушевский выделил территорию, которую считал Украиной, и все, что относилось к этой территории, счел национальным, этническим и украинским.

Еще один миф – это украинский язык. Согласно исследованиям американского Института Гэллапа, проведенного в 2008-м году, 83 % опрошенных украинцев предпочитают использовать в бытовом общении русский язык. Вместе с тем, сейчас большинство этих людей с пеной у рта доказывают, что их родной язык – украинский, что он всегда подвергался притеснению, и сейчас нужно его возрождать. При этом возрождение видится им исключительно в ограничении прав русского языка.

Третий базовый миф – это миф этнический. Согласно этому мифу, этнические черты украинцев резко отличаются от жителей России.

Сложенные вместе, эти мифы задают и базовый вектор в общественном сознании: украинцы – это люди, которые пострадали от русских, а Украина – это анти-Россия.

Остальные мифы являются производными от базовых. Например, миф о движении Украины в Европу, который был популярен во время последнего майдана. Многим тогда казалось, что едва «незалежная» вступит в ассоциацию с ЕС, украинцы начнут получить зарплаты и пенсии в евро, в стране исчезнет коррупция, а дороги приобретут идеальную гладкость. На деле, стремление в Европу было отражением мифа об «отличиях» украинцев от русских. Идея заключалась в том, что украинцы – это европейцы, а русские – представители азиатского (то бишь негативного) типа.

И Россия, которой на майдане отвели роль «полюса зла» – тоже отголосок этого мифа. Ведь ей противостоял «полюс добра» – Европа.

- Как изменились украинские мифы после майдана?

– Сейчас, после военного поражения Киева, после двух «котлов», коллапса в экономике и угрозы фактического распада государства, казалось бы, многие украинские мифы должны потерпеть крах. Однако этого не произошло. Напротив, для мифологизированного националистического сознания огромного числа украинцев негативные реалии оказываются чем-то несущественным. Зато существенным для них остается противостояние – мнимое или реальное – Украины с Россией.

Эти люди жадно воспринимают украинскую пропаганду о том, что якобы Россия осуществляет агрессию на Юго-Востоке. Да, это не имеет отношения к реальности – но миф никогда и не опирался на реальность. Миф – часть сознания, которая сама создает новую реальность. В этой новой реальности Украина живет до сих пор.

- Как будет развиваться ситуация?

– Думаю, на Украине будут создаваться все новые антироссийские мифы, а украинский пантеон – пополняться антироссийскими героями. К Мазепе, Петлюре, Бандере и Шухевичу теперь, надо думать, примкнут представители «Небесной сотни» и, возможно, кто-то из «киборгов», погибших в Донецком аэропорту.

Эти новые мифы будут транслировать через СМИ, вбивать в головы через систему образования. А в конечном итоге, формировать образ «правильного» – глубоко антирусского – украинца…

– Любая мифология, построенная на возвеличивании предателей, коллаборационистов, изменников – не жизнеспособна, – уверен профессор Военного гуманитарного университета, доктор исторических наук, полковник Юрий Рубцов . – В центре украинской мифологии находятся такие фигуры, как Мазепа, Бандера и Шухевич. Может ли нормальное общество, нация – если украинцы ищут свою идентичность – опираться на такого рода мировоззренческие устои? Конечно, нет.

На мой взгляд, после евромайдана тенденция в лобовом идеологическом наступлении Киева вполне прояснилась. Она заключается в безусловном отказе от всего прошлого – от достижений русского и украинского народов, в том числе, от победы в Великой Отечественной войне.

В доказательство приведу только один пример. На днях депутат Верховной рады Юрий Бублик внес в парламент постановление о праздновании 9 мая 125-летнего юбилея украинского националиста Кирилла Осьмака. Осьмак известен тем, что являлся бандеровцем, был депутатом Украинской национальной рады, подчинявшейся германскому оккупационному правительству, а в 1944 году совместно с руководителем УПА Шухевичем создал и возглавил Украинский главный освободительный совет.

Словом, на Украине поднимают на щит людей, которые не выдерживают проверки с точки зрения элементарной нравственности. В последнее время это делается регулярно.

- Почему так происходит?

– Нынешняя украинская элита, пришедшая к власти на волне госпереворота, пытается обозначить украинскую идентичность, которая бы могла привлечь какую-то часть общества на их сторону. И пока Украина погружена в пропагандистский угар, это удается.

Думаю, рано или поздно жизнь эти мифы отбросит, проявит их полную ничтожность. Но, к сожалению, общественное сознание – очень инерционная штука, особенно когда оно поддерживается оголтелой пропагандой. Поэтому не следует ожидать, что украинская антироссийская мифология распадется мгновенно…

Украинская легенда

Это было очень давно. В одном селе на Украине девушки и женщины решили показать свое мастерство. Договорились, что в воскресенье все придут на сельскую площадь, и каждая принесет самое лучшее, что она сделала своими руками: вышитый рушник, кружева, полотно, скатерть, одежду.

В назначенный день все девушки и женщины пришли на площадь. Принесли множество изумительных вещей. У стариков и старух, которым общество поручило назвать самых искусных мастериц, глаза разбежались: так много было талантливых женщин и девушек. Жены и дочери богачей принесли вышитые золотом и серебром шелковые покрывала, тонкие кружевные занавески, на которых были вывязаны удивительные птицы.

Но победительницей стала жена бедняка Марина. Она не принесла ни вышитого рушника, ни кружев, хотя все это прекрасно умела делать. Она привела пятилетнего сына Петруся, а Петрусь принес жаворонка, которого он сам вырезал из дерева. Приложил Петрусь жаворонка к губам - запела, защебетала птичка, как живая. Все стояли на площади, не шелохнувшись, всех очаровала песня, и вдруг в голубом неба запел настоящий, живой жаворонок, привлеченный пением с земли.

"Тот, кто творит умного и доброго человека, - самый искусный мастер", - таково было решение стариков.

(Перепечатано из газеты В.И.Олийника "На пороге вечности")

Легенда о девушке-Украине, которую Господь одарил песней

Однажды Господь Бог решил наделить детей мира талантами. Французы выбрали элегантность и красоту, венгры - любовь к хозяйствованию, немцы - дисциплину и порядок, русские - властность, поляки - способность к торговле, итальянцы получили способности к музыке... Одарив всех, поднялся Господь Бог из святого престола и вдруг увидел в углу девушку. Она была босая, одетая в вышиванку, русая коса переплетена, синей лентой, на голове был венок из красной калины. Кто ты? Чего плачешь? - спросил Господь.

Я - Украина, а плачу, потому что стонет моя земля от пролитой крови и пожаров. Сыновья мои на чужбине, на чужой работе, враги издеваются над вдовами и сиротами, в своем доме нет правды и свободы.

Что же ты не подошла ко мне раньше? Я все таланты раздал. Как же помочь тебе?

Девушка хотела уже идти, но Господь Бог, подняв правую руку, остановил ее.

Есть у меня бесценный дар, который прославит тебя на весь мир. Это песня.

Взяла девушка-Украина дар i крепко прижала его к сердцу. Поклонилась низко Всевышнему и с ясным лицом и верой понесла песню в народ.

Там где рождается легенда …

(Легенды Львова)

Возникнув в эпоху Средневековья на семи холмах, как и много древних городов, Львов, неповторимый в своем виде и красоте, шел к нам в будущее, обрастая легендами. В этих легендах выступали служители церкви, князья, короли, бояре, воины, простые люди, которые жили в этом прекрасном городе, а их тяжелый и настойчивый труд делал этот город лучше и лучше. Нужно ли нам сегодня эти легенды? Ох, как нужны! Нам очень важно их сохранить, чтобы общаться через них с прошлым, с жителями города предыдущих эпох, чтобы каждый день самостоятельно чувствовать легендарный запах и привкус родной истории…

Все строения Львова отмечены печатью тайн и окутанные жуткими загадками. Особенно остро это ощущается, гуляя по ночному городу. Современная иллюминация только усиливает эффект ирреальность. В помещении СБУ на улице Ветовского (бывшее КГБ), в советское время писались «уголовные дела» на священников, было замучено много людей – жертв террора. Проходя мимо этого здания, особенно вечером, почти физически ощущаешь волны страха, отчаяния и боли, которыми она насыщена. Говорят, что работники, которые дежурят тут ночью, нередко слышат странные звуки и стоны. Наверно, это души несчастных жертв не могут найти себе покоя.

Одной из любимых легенд украинских историков является легенда о «Ожерелье багдадского купца». Она рассказывает о справедливости князя Льва, сына короля Даниила Галицкого, в честь которого и названо наш город. После смерти отца он, возглавив престол, прославился среди жителей справедливостью, сдержанностью, заботливостью. Еще в старину Львов был одним из основных торговых центров. Тут были купцы из стран Запада и Востока, привозили одни товары, отсюда везли другие. Приезжали продавцы еще и из арабских стран. В легенде рассказывается о купце Абдурахмане из Багдада. Он привез во Львов ладан, мирру, наенский перец, цинамон, гвоздику и другие товары. Продал все, но осталось очень оригинальное ожерелье с драгоценными камнями, вправленными в золото. Чтобы не везти его в Багдад, Абдурахман решил оставить ожерелье у знакомого львовского купца. Но большим было его удивление, когда, вернувшись через год, он не мог получить свое сокровище. Крамар отрицал наличие ожерелья у него, так утверждала и его жена. Поглощенный заботами Абдурахман жаловался на торговца в учреждения и суды, но никто не мог ему помочь, потому что не было свидетелей. Тогда решил Абдурахман обратится к самому князю Льву. Когда сириец попал на прием к князю и выложил ему свой хлопоты, тот задумался над тем, как справедливо разрешить этот спор. Нет ни одного доказательства того, что купец оставил ожерелье именно тому торговцу. Через некоторое время князь сказал сирийцу идти, а на следующий день ждать должника в магазине. Утром на следующий день Абдурахман сел на пороге магазина, и хотя торговец его прогонял, он снова и снова возвращался и ждал… Но тут появился князь Лев на баском арабском скакуне. Достигнув магазина, где сидел сириец, князь обратился к Абдурахману с укором, почему тот не зашел к нему, предложив зайти в ближайшее время. Все это происходило в присутствии многих людей, которые слышали разговор между князем и багдадским купцом. Услышал ее и торговец с женой. Перепуганные, они поспешили отдать сирийцу его ожерелье. На следующий день Абдурахман появился в дворце князя Льва и на коленях благодарил ему за помощь. А Лев в свою очередь приказал схватить торговца с женой и прибить к дверям магазина, как предостережение для всех, кто старался обмануть покупателей. Еще рассказывали люди, что во времена князя Льва можно было положить среди улицы кошелек с деньгами и, вернувшись на следующий день, застать его на том же месте нетронутым.

Особенно трагичностью веет легенда о бедной девушке, которая как-то пришла к ставку, который сейчас в Шевченковской роще, стирать белье и, наклонившись к воде, не могла выпрямиться, потому что кто-то будто держал ее за косу. Когда она поинтересовалась, кто ее держит, то услышала в ответ: «Мы колокола, нас трое: Пан Злотый, пан Серебряный и их слуга Медный. Кого выбираешь?». Задумавшись, девушка выбрала слугу, так как сама была служанкой. Медный колокол выпрыгнул из воды, предложив девушке отнести его в церковь. Девушка сначала заколебалась, но, обняв и подняв колокол, убедившись, что он легенький, понесла его в церковь. Когда же подошла к колокольне, он вырвался из ее рук и зацепился рядом с другими. Несравненный голос имел этот колокол, но не долго звонил. Через несколько лет девушка заболела и умерла. Рассказывают, что в этот день, когда она умерла, он очень протяжно гудел, а потом, сам, раскачавшись, начал громко звонить, пока из-за великой скорби не треснул и навеки не замолчал.

Множество львовских легенд рассказывают о неистовой любви. Особенно мне нравится легенда начала ХХ столетия. Как-то в году 1910 молодой успешный львовский адвокат влюбился в молодую тридцатилетнюю женщину, владелицу виллы «Пивония» на Погулянке, и примерно два года они жили вместе. Известный психиатр, друг адвоката отметил какие-то странные изменения в поведении своего товарища. Тот, в свою очередь, пожаловался врачу на половую почти патологическую зависимость от своей любимой. Психиатр проникнулся бедой своего друга, решив его спасти. Он пересмотрел все старые истории болезней, и среди них нашел и историю нашей героини. Она обращалась к психопатологу еще в 1875 году, и ей уже тогда было 45. То есть на то время ей было не меньше 80!!! У психиатра появилось желание и самому познакомиться с Сарой Брага (так звали эту женщину). Адвоката на тот момент уже не стало. Поговаривали, что умер он от неизвестной болезни. Кроме того, как выявилось, до него у Сары было еще шестеро мужей, судьба которых также неизвестна.

Осознавая невероятную опасность, которая его караулила, врач, все-таки, решился поселиться в доме Сары Брага. Тяжело и представить, каких усилий ему стоило не податься соблазнительной демонической женщине. Чувствуя свое бессилие, Сара начала стареть, на лице появились морщины, на голове – седые волосы… Не помогали не просьбы, ни истерики – врач был неумолимым. Совершенно случайно он открыл тайну Сары. Как-то вечером, сидя в гостиной возле камина, психиатр читал Библию. В ней рассказывалось о Саре из Мидии, у которой было семеро мужей, принесенных позднее в жертву демону Асмодею. Когда врач прочитал вслух отрывок из Старого Завета, Сара крикнула и выбежала из комнаты. А когда психиатр кинулся за ней, то увидел ее мертвое тело на лестнице. Какая жуткая, но одновременно привлекательная история, не так ли?!

В давние времена, лет четыреста тому назад, в львовской ратуше появилось привидение. Приходило оно в полночь в виде черного гроба, который летал по залам и лестницам, а эхо разносило его страшный стон. Никто не мог пояснить появление черного гроба, да вот один из лавников, а так назывались в древнем Львове судьи, которые вели криминальные дела, разгадал тайну. Один раз коллегия лавников не достаточно тщательно рассмотрела судебное дело, и приговорили невинного человека к смерти. Со временем нашли настоящего виновника преступления, но было уже поздно – невинный пострадал. После этого в ратуше начал появляться черный гроб, как грозное предостережение для неправдивых судей.

Следующая легенда, была записана львовским писателем Стефаном Грабинским, произведения которого впервые для современников презентовал Юрий Винничук. 1861 года было запущено в действие железнодорожный маршрут Львов-Перемышль. Он был первым в Галиции и в Украине в целом. И вот через несколько лет после этого события на львовских путях начали появляться загадочные и чудные происшествия. Напуганное «железнодорожное» начальство хотело всячески скрыть их, но про эти чудеса уже начали калякать бульварные журналы. На львовских путях появился какой-то загадочный поезд. Он с неслыханный скоростью неожиданно появлялся в самых неожиданных местах, и с невероятным грохотом так само неожиданно исчезал в невидимом направлении, однако, не создавая ни одного столкновения и ни одной аварии. Этот поезд невозможно было ни догнать, ни задержать. Разгневанные железнодорожники были в отчаянии, потому что пассажиры, напуганные слухами, все меньше и меньше пользовались поездами. Мистический локомотив однажды вечером появился и на львовском дворике. Люди ждали поезд из Вены, который прибывал из западного направления точно секунда в секунду. Уже было видно из окон веселые лица пассажиров, когда совсем из противоположного, восточного направления гигантская серая масса поезда-привидения, как шальной вихрь, летела по тем самым путям на встречу венскому. Ужас охватил всех – столкновения не миновать! Но «бешеный» поезд вместо того, чтобы вдребезги разбить своего товарища моментальным столкновением, с молниеносным неистовством пролетает, как мгла, насквозь через все вагоны поезда Вена-Львов… и исчезает во тьме. На перроне спокойно стоит неповрежденный пассажирский поезд, и только очень напуганные застывшие лица пассажиров, повернутые в западном направлении, свидетельствует, что что-то страшное и мистическое произошло на львовском перроне. Шальной поезд не очень часто, но еще несколько месяцев терроризировал железнодорожников и пассажиров разных поездов, а потом исчез так само бесследно, как и появился. Вот так!

Если собрать все легенды Львова, то выйдет невероятно захватывающая подборка – про привидений и влюбленных, про замки и подвалы, про тюрьмы и камеры пыток, про героев и драконов… Кстати, вы знали, что на территории собора святого Юра расположена пещера, в которой когда-то жил дракон? И знаете, чем питался этот древний «Горыныч»? Волшебными молодыми панночками! Вот такое здоровое питание!!!

Тяжело представить Львов без особенного аромата кофе, каким будто пропитана каждая улочка. Среди них прячется немало кофеен или «каварень», как говорили когда-то. У каждой из них своя легенда, своя загадка и, разумеется, свой особенный рецепт приготовления кофе… К счастью, далеко в прошлом времена, когда кофе запрещали, считая, что его опьяняющий аромат монахов отвлекал от молитвы, а добропорядочных граждан побуждал к опасным и не совсем требуемым политическим дискуссиям. Сейчас кофе – залог прекрасного настроения. Именно потому Лемберг и ассоциируется со всеми легендами, мифами, тайнами и загадками, которые создаются за чашечкой крепкого черного кофе.

Можно много рассказывать о Львове: про его историческую ценность, про уникальность географического положения: во время дождя с одной стороны львовского дома часть воды стекает в бассейн Чорного моря, а с другого – в Балтийского… Но остановимся еще на одной изюменке Львова. На тому, без чего Львов был бы не Львовом – на пиве. Такого вкусного и живого пива нет нигде в мире. Однако и тут не обошлось без легенд. А как же!

1425 годом датированный первый сохранившейся до нашего времени устав цеха львовских пивоваров. Во второй половине ХVII столетия граф Станислав Потоцкий предоставил монахам-иезуитам, которые поселились на его земле, право построить в предместье Львова, на улице Клепаровской, пивоварню, «чтобы пиво варить свое и хорошее». Вот так у 1715 году появилось первое в Украине промышленное пивоваренное предприятие. Чтобы передать всю эту богатейшую историю потомкам, 14 октябрь 2005 года при предприятии открыли первый в Украине Музей пива.

Особенная гордость музея – квалификационное свидетельство пивовара, которое подтверждает: напиток варили только мастера. Львовский магистрат видал его господину, который освоил эту специальность 1797 года. А вот другой, не менее старательный человек, за свое внимание к качеству пива был награжден… любовью!

Имеется в виду инженер Роберт Домс, который в ХІХ столетии владел пивоварней. Каждое утро этот господин прямо в кровати дегустировал свежее сваренное пиво. А приносила ему янтарный напиток в огромной, почти десятилитровой «гальбе» с краником, молодая приветливая служанка Зося. Безусловно, это пиво было очень хорошее, потому что, в результате, Роберт влюбился и женился на девушке. Продав свою пивоварню, он уехал с возлюбленной в Швейцарию. А нам на память оставил ту легендарную кружку, которую до сегодняшнего дня называют «Зоськой» и считают талисманом музея.

После стольких интересных историй про пиво время и сам напиток попробовать. Для этого в музее есть специальный дегустационный зал. А захотите дольше посидеть с друзьями за замечательным львовским пивом, вкусными угощеньями и клубными концертами, поднимитесь этажом выше в ресторанчик «Хмельной Дом Роберта Домса». Кто знает, может, и вы там встретите свою любовь?…

Незаурядным легендарным привкусом наполнены и львовские аптеки. Дело в том, что до прихода советской власти каждая аптека имела свое имя, как корабли, рестораны, кондитерские: «Под черным орлом», «Под золотой звездой», «Под Фемидой», «Под венгерской короной», «Под Святым Духом»… В те времена северно-западное предгорье Карпат было переполнено нефтью. Поскольку двигатель внутреннего сгорания, дизельный мотор или реактивная авиация были делом рук будущего, потому и не очень понятной была потребность в нефти. Как-то один предприниматель из Борислава, захотел получить хоть какую-то пользу от этой вязкой жидкости, доставил во Львов, в аптеку «Под золотою звездой» (сегодня Коперника, 1) целую бочку нефти. Он, планировав получить за нее немалое вознаграждение, пытался убедить аптекарей каким-то способом перегнать нефть в алкоголь. Йоган Зег и Игнацио Лукасевич, наилучшие знатоки своего дела, забыв о производстве лекарств, месяцами возились над этим заданием. Но получить спирт они так и не смогли. Вместо этого, нагревая нефть от 150◦С до 315◦С, специалисты научились получать газ и первыми в мире начали пользоваться газовыми лампами. Ну а уже позднее, на том месте основали кафе с названием «Газовая лампа».

Легенды Львова такие же магические, как и его узкие улочки, скверы, мостовая… Однажды, очень давно, во Львов приехал бедный музыкант. Жители города, затаив дыхание, часами слушали его чистый, чудесный голос на центральной площади, а молодые панночки по уши влюблялись в грустного певца. Сам парень даже в своих песнях был непоправимо грустным. Все это потому, что влюбился бедный в гордую красавицу, которая каждый день проходила мимо, не замечая ни его любви к ней, ни на удивление особенного таланта юноши. Как-то в холодный осенний вечер плелся музыкант следом за панночкой аж до самого дома, в котором она жила. Целую ночь играл он под ее темными окнами мелодии о любви, только под утро замолкли и голос, и струны влюбленного. Проснувшись, люди увидели мертвое тело юноши, сердце которого не выдержало из-за великой нераздельной любви. С того времени, говорят старые люди, в глубокой тишине и сейчас можно услышать, как пронзительно львовский дождь напевает забытую мелодию любви, а древний город плачет вместе с ним…

Тысячелетняя история Львова на своем пути видела и кровавые войны, и наводнения, и нашествия ожесточенных врагов, и страшные пожары… Но каждый раз этот «город львов, которые спят» возрождался заново, показывая всему миру животворящую силу, незаурядную волю к жизни…

Земной исполин Кара-Даг

(Легенды Крыма, Коктебель)

Богата легендами Страна Коньяков. Ещё древние тавры передавали из поколения в поколение историю самого сильного извержения Кара-Дага, произошедшего в доисторические времена.
Было это давным-давно, когда на Земле ещё не было людей, а населяли её только звери. В то время боги часто спускались на землю побродить по бескрайним лесам или присылали за плодами и нектаром своих легкокрылых слуг-ангелов. Земля была тёплой и цветущей и всем на ней находилось место. Огромные многоголовые животные питались травой, щедро растущей под ласковым солнцем. Бескрайние леса шумели лиственными кронами вековых деревьев, обдуваемые лёгким ветром.
Но однажды боги подземных царств сговорились и наслали на солнце ледяной вихрь. И погасло солнце, как пламя, залитое ливнем. Холод и мрак стали распространяться по всей земле. Льдом и снегом покрылись зелёные луга и раскидистые деревья. И гибли многие звери, а остальные, чтобы выжить, стали пожирать друг друга.
Долго терпела Земля. Но однажды восстал земной исполин - Кара-Даг, и изверглись из него потоки горячей лавы. 12 дней и 12 ночей стекали они по его склонам и отогревали застывшую землю.
И послали боги небес на землю ангелов с золотыми амфорами. И черпали ангелы карадагскую лаву, и уносили ее на Солнце. И отогрелось погасшее солнце, и воспылало вновь. И растаяли льды, и зацвели луга, и бескрайние леса снова потянулись к небу по всей земле.
Утих величественный Кара-Даг, застыла лава. И вырос на его склонах виноград - в память о единении горы и солнца. Многие столетия спустя появились на этих землях люди. И годами служили они виноградным лозам, впитавшим в себя солнце и огонь земли. И стали делать из виноградных ягод напиток, подобный согревающей землю лаве. Имя этому напитку - коньяк. В благодарность за своё спасение солнце освятило его и теперь мерцает в каждой его капле, согревая людей.
И только ангелы по-прежнему спускаются с золотыми амфорами на коктебельскую землю и уносят к небу свою долю искристого нектара, многие тысячелетия не дающего погаснуть огромному коктебельскому солнцу.

Кара-Даг - Черная Гора

Вечерами разливались в Отузской долине чарующие трели девичьих голосов. То пели они свои дивные песни, возвращаясь с виноградных полей. Направляясь домой, девушки всегда с опаской оглядывались на Кара-Даг - Черную гору, нависающую над долиной и заслоняющую голубое небо. В ее недрах обитало страшное чудовище - одноглазый великан-людоед.
Днем он спал, но даже его мирный храп был похож на раскаты грома, а когда он поворачивался, гора дрожала до основания. Поздним вечером, когда совсем стемнеет, великан просыпался и вылезал из логова. Сверкая глазом, он начинал оглушительно реветь, так что эхо перекатывалось по Крымским горам.
Жители деревни прятались где могли, а мужчины отводили к подножию Черной горы быка или пару овец. Привязав скотину на видном месте, они удалялись, а великан успокаивался до следующего вечера. Но в месяц свадеб людоед требовал еще большой жертвы. Даже десятки овец и быков не были достаточными. Он ревел целую ночь, и от рева его дрожали окна, и потухал огонь в очагах. Затем он хватал огромные камни и сбрасывал их в долину. Скатываясь по склонам горы, они превращались в лавину, которая сметала все на своем пути.
И тогда напуганные люди выбирали одну из невест и отдавали ее в жертву великану…
Много лет он властвовал над Отузской долиной, но люди терпели. Никто из них не знал, как от него избавиться. Но однажды сильный и смелый юноша решился бросить вызов чудовищу. Жители деревни смеялись над ним, ведь никто не верил, что великана можно истребить.
Дождавшись месяца свадеб, юноша выполнил свою клятву. Когда солнце зашло, он направился к горе-великану. Спустились сумерки, на темно-синем небе появилась большая луна и покрыла серебристой чешуей морскую гладь. В селении затихли людские голоса, блеяние овец, мычание коров, там и сям вспыхивали вечерние огоньки. Любуясь красотой селения, юноша вспомнил о своей возлюбленной Эльбис и запел старинную песенку:

Любовь - это птичка весны,
Пришла ей пора прилететь.
Спросил я старуху-гречанку,
Как птичку любви мне поймать?
Гречанка ответила так:
«Глазами ты птичку лови,
Она на уста упадет
И в сердце проникнет твое… »

И тогда из ущелья появился великан. Очарованный пением, он попросил юношу принести ему птичку любви и тот согласился. На следующий вечер юноша снова отправился на Кара-Даг, взяв с собой свою суженую.
Увидев огромного великана, Эльбис в ужасе остановилась. Но, взглянув на своего любимого, поборола страх и отважно шагнула навстречу опасности. Она обратилась к людоеду и попросила открыть глаз пошире, чтобы рассмотреть птичку. Красота Эльбис была настолько ослепительна, что великан от изумления широко раскрыл свой единственный глаз. А девушка натянула лук и пустила в светящийся глаз великана каменную ядовитую стрелу. Взвыл великан и рванулся было к смельчакам, чтобы раздавить их, но, ничего не видя, споткнулся о камень и сорвался в свою глубокую нору.
От гнева великана гора шевелилась, как живая: громадные камни, и даже целые утесы откалывались от нее и с шумом падали в море. От его гневного дыхания плавилась земля и стекала со склонов огненными потоками сквозь трещины. Целую ночь стоял над Кара-Дагом беспрерывный гул, вершина горы извергала огонь, дым и пепел. Зловещая черная туча заволокла небо, сверкали молнии и гремел гром.
А на рассвете выпал дождь и все утихло. Когда люди вышли из своих убежищ, то замерли от удивления. Черной горы больше не существовало. На ее месте поднялись к небу новые утесы и причудливой формы скалы, напоминающие диких зверей. Море уже больше не сердилось и ласково омывало отвесные стены скал, заливало многочисленные бухточки и пещеры и что-то радостно бормотало.

Прочитано: 4 586

Легенди про рослини і тварин до проекту “Народні символи України” для 3-4 класів автора Пилипчинець Марії Василівни.

ЛЕГЕНДИ

Кожен народ має народні символи. Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади.

Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині.

Народні символи України є рослинні і тваринні. До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Верба

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна.

Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.

Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу і Т.Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла бона йому на Втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба е особливо цілющою. Посадіть і ви ніжну вербову гілочку. У сирій землі вона Швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, Щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша “Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу…”

А якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі;

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Тополя

Поет не випадково сказав: “Прийдуть з України верби і тополі”. Тополя також є нашим народним символом. Зі стрункою тополею порівнювали гнучкий дівочий стан та нещасливу дівочу долю. Про тополю написано багато пісень, складено легенди. Т.Г.Шевченко написав поему “Тополя”.

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю.

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Існує така легенда. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній Хлопець на ім’я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут вій побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: “Ця дівчина Така гарна, що я візьму її собі за дружину”.

Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перуні і промовив: “Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия”. Вдарив палицею об землю і там, де стояла доля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: “Де Поля?” Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Калина

Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок.

З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали Калиною.

Дивитись

Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Оспівана калина у поезіях Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. До речі, Л.Українка написала вірш “Калина” після похорону свого коханого С.Мержинського. У цьому вірші вона вилила свій біль. Кущ калини садили на могилі козака або чумака, який загинув.

Дуб

Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т.Шевченко, І.Рєпін, М.Лисенко. Обхват його стовбура – 8м. У смт. Міжгір’я Закарпатської обл. росте 500-річний дуб.

Під час грози електричні розряди найбільше “притягує” дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева – 54 припадає на дуб.

Два дуби, що ростуть у селі Стужиця на Великоберезнянщині, привертають увагу не тільки закарпатців, а й туристів із багатьох інших регіонів, пише Юлія Юрковецька, Унікум. Дерева визнано одними з найстаріших в Україні. Дідо-дуб та Дуб-чемпіон, котрим по 1100 та 1300 років, унікальні не тільки своїм віком. Дерева чарують своєю величністю та красою. Вони мають особливу енергетику, котру щиро дарують усім, хто до них доторкнеться.

Багато історій та легенд пов’язано з деревами, одна з яких навіть розповідає, що у дуплі Дідо-дуба під час «сухого закону» робили самогон. Правда це чи ні – ми, мабуть, не дізнаємось ніколи. Але те, що ці дерева зовсім не прості, – залишається фактом. Ще з самого дитинства (напевно через казки та легенди), асоціюється з мудрістю, силою та з певною магією. У багатьох індоєвропейських традиціях існував культ дуба, який вважався священним деревом, оселею богів, небесними воротами, через котрі божество може з’явитись перед людьми. Це дерево завжди символізувало мир, силу, мужність, витривалість, довголіття, родючість та вірність.

В Україні ж дуб завжди був символом дужих та відважних чоловіків. «Міцний, як дуб», - здавна казали про статного парубка. Не дивно, що саме це дерево увібрало у себе всі перераховані символічні якості, адже дуби відомі з найдавніших геологічних епох. Дерева є сучасниками мамонтів та інших реліктових тварин. Вони можуть жити до двох із половиною тисяч років, а зрілість дуба настає лише у… сто п’ятдесят. За цими параметрами наші закарпатські Дідо-дуб та Дуб-чемпіон уже давно перетнули межу молодості та можуть ділитися старечою мудрістю. У своїх розмірах вони вже досягли «дубового» максимуму: їх висота, приблизно, 30 м, а розмах крони – 20 на 25 метрів.

На Всеукраїнському конкурсі «Національне дерево України», що проходив у 2010 році, Дуб-чемпіон зайняв третє місце в номінації «Найстаріше дерево України». Проте через похилий вік дерево потребувало лікування та належного догляду. З цим допомогли чеські арбористи, котрі за власний кошт здійснили лікування дуба. Таким чином, Дуб-чемпіон має шанс вразити своєю величчю більшу кількість поколінь. Багато-хто приходить до дерев, щоб обійняти їх та перейняти частинку енергії у цих гігантів, проте самотужки це нікому, звісно, не вдається. Окружність стовбурів дубів – понад 9 метрів, отже, аби згребти котресь із цих гігантських дерев у ніжні обійми, потрібно зібрати компанію не менше, ніж із сімох друзів. Вважається, що Дідо-дуб – це син Дуба-чемпіона. Виходить, що самотнім цьому мудрому дереву довелось бути лише 200 років.

Майже за тисячу років ці дуби побачили вже тисячі людей із різних міст, країн та навіть часів. Даних про те, хто посадив ці дерева, не збереглось, адже перші письмові згадки про Великоберезнянщину датуються 1409 роком. Тоді цей район належав домінії графів Другетів. Дідо-дуб та Дуб-чемпіон зберегли у своїй пам’яті легенди та перекази про опришків XVII та XVIII століть: Івана Варгу, Миколу Васильчака та Івана Бецу, котрі мстили за бідність селян та нападали на панські маєтки. Бачили ці дерева і словаків, що переселилися пізніше, у другій половині XVIII століття. Вони суттєво вплинули на розвиток культурних традицій Великоберезнянщини, зокрема села Стужиця. Величні дуби чули стукіт залізничних колій, поки по них їхали перші потяги, що, нарешті, дали можливість людям зручно дістатись не тільки до Ужгорода, а й до Львова.

Дідо-дуб та Дуб-чемпіон змінювали назву своєї батьківщини, міцно закріпившись могутніми коренями у землю, – Австро-Угорщина, Угорщина, Чехословаччина, Радянський Союз, і, нарешті, Україна. Довелось мудрим деревам спостерігати за тим, як руйнуються сім’ї у роки воєн. Ховали вони у затінку своїх могутніх крон й багато закоханих пар. Біля їх дужих стовбурів набиралися сил зморені подорожні… Чого тільки не було за понад тисячу років?! Багато закарбувалось у їхній пам’яті облич, історій, прохань та бажань. Вони ж залишились споглядати на людей зі своєї висоти та величності й до сьогодні.

Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір’ям, додавали під час сну сили. Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

Барвінок

Є у нас і рослини-символи. Одним з найулюбленіших є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Тваринних символів у нас також є багато. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи – кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня.

Але найулюбленішими тваринними символами є птахи.

Зозуля

Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А поскільки це душі померлих – то де їм місце? В раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося “Вирій”. А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, – говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір’ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно “зозуленькою-матінкою”.

Лелека

Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання – Леля. Ну, а як відомо – від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір’ї добрих людей.

Журавель

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

“Журавлі кру, кру, в чужині умру, доки море перелечу, крилонька зітру,” – скільки туги викликають ці прості слова у серці кожного.

Ластівка

Символом матері є ластівка. Легенда каже, що на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту -вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці – покровительки матері – породілі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та,на якій трималася вся родина. З ластівкою пов’язано багато прикмет, повір’їв.

Соловей

Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка – соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але що були солов’ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.

Залетів один соловейко на Україну і сів спочити у якомусь селі. Всі люди і той час були в полі і село було німе.

– Що то за люди тут живуть? – подумав соловей. – Ні тобі пісні, ані музики не чути. Але зайшло сонечко, і люди гуртом повертали додому. То тут, то там чулися пісні.

Але пісні були сумними. Тяжка праця за день забрала багато сил. Тут соловей заспівав і звеселив їх. Забули люди про втому і так заспівали своєму заморському гостю, що він і не повірив. З усіх земель злетілися солов’ї до царського саду, співаючи йому принесені ними пісні. Аде все те було вже знайоме цареві і він сердився. Аж ось під вікнами заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув – і велів тому солов’ю співати день і ніч …

Зачудовані солов’ї навесні гуртом полетіли на Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію. Сама у нас вони висиджують пташенят, щоб від самого народження вони чули найкращі у світі пісні.

Не перелічити тих легенд, казок, пісень, віршів про дорогі і рідні нашому серцю символи. Вони відтворені у вишивках на сорочках, рушниках.

Від легенд про славетну столицю нашої рідної України, й до місцевих переказів про невеличкі міста та селища – увесь цей легендарний конгломерат переслідує одну, але дуже важливу мету: створити у людини поняття про Батьківщину – „велику” й „маленьку”. Тому для виховання патріотичних почуттів у дитини немає кращої ради, ніж знайомство з легендами про рідний край, про місто, в якому дитя народилось, та про інші селища України.

Адресується дітям молодшого шкільного віку.

Укладач – Волкова Віта Валеріївна

Серед розмаїття народних легенд особливе місце займають легендарні перекази щодо походження, історії, етимології назв українських міст і сіл. Це зумовлено тою увагою, яку кожна сім’я, рід, будь-яка інша спільнота людей приділяє своїй історії. З одного боку - повага до пращурів та гордість за їх славетні дії; з іншого – заспокійливе відчуття приналежності до більш-менш значущої соціальної формації: легенди й перекази про міста та села створювались невідомими народними поетами, які зберігали історію роду, прикрашаючи її чудовими дрібницями й подробицями, даючи змогу нащадкам насолодитися почуттям гордості за багату історію свого народу, пояснюючи походження географічних назв, дозволяючи прослідкувати родовід.

Про Україну

Як тільки Господь наш, Сотворитель, поселив на Землі людей, вони одразу почали просити в Бога для себе зручні та вигідні місця для проживання. Не квапились тільки українці. Вони були відпочатку козаками: безпечно мандрували по землі, милувалися красою світу і нікому не заважали. Якось озирнулися і побачили, що повсюдно снують люди, обживають займані місцини. Тоді пішли і вони до Господа. Тихенько стали за порогом і чекали,бо Творець саме тоді був чимось дуже сильно зайнятий. А коли Сотворитель оглянувся і побачив чубатих вояків, то здивувався:
- А чого вам треба, хлопці? – запитав Господь.
- Та землі-материзни хочемо, Боже!
- Буде вам матінка земля. Ідіть та осідайте он на тому клаптику між морями, - показавши пальцем униз.
- Та там уже іспанці, Боже!
- Ага, то біля них і селіться.
- Не можемо, Господи, там французи, а далі німці, ще якихось людей повно.
Подивився Бог згори і переконався, що все вже роздано. А козаки ну дуже йому сподобались – і не хотів Творець залишати їх без земель.
- Гаразд, - сказав Господь. – Віддам я вам он той куточок понад Дніпром, що залишив собі на земний рай. Але то незвичайний куточок – раїна. Земля там дуже родюча і пахне медом, вода – як молоко, а з неба в душу людей ллється пісня. На той куточок будуть зазіхати нечестивці, тому його треба пильнувати і боронити. Як будете інаправду такими відважними лицарями, як мені видається, то на тій землі станете господарями, а як ні – то рабами нечестивців.
- Згода. Добре, Господи! Буде так, як кажеш. Благослови в дорогу!
Поблагословив їх Сотворитель і провів до райський воріт. Відтоді орють козаки землю, а зброєю захищають її від усякої нечисті. І назвали свій райський куточок – Україна.

Проклята гора

Посеред високих тополь, розлогих верб високо на горі стояв розкішний панський маєток. Внизу протікала невеличка річка, стояла криниця. Через болото зроблений місточок, яким проїжджав тільки пан.

З маєтку видно, як на полі гнули спини кріпаки. Ніколи пан не сказав до них доброго слова, лише чули від нього крики, а над спинами свистіли нагайки. Щодня обливалися гіркими сльозами і посилали прокльони в сторону пана.

А пан жив веселим життям. На Великдень виїхав з сім’єю в гості до іншого пана. Під вагою карети місток поламався і вся сім’я потонула в болоті.

Нині на цій горі не росте густа трава, а з квітів лише чебрець. На болоті росте осока і жаби ведуть розповідь своїм дітям, щоб тільки гріли свої спини на цьому грішному місці, а жили в іншому.

На горі після смерті пана збудували церкву, що на Великдень провалилася крізь землю разом з батюшкою та християнами, які там були. Щороку на Великдень, коли лягти на цій горі, то можна почути дзвін дзвонів. Іде служба Божа.

Ця гора знаходиться на північ за кілометр від села Чорна Кам’янка.

Річка Ятрань

Тихий вечір оповив село. Темно у хатинах, і лише в одній світиться вогник. Там за столом сиділа бабуся, а біля неї двоє внучат. Вона глибоко вдихнула повітря, схилила голову і повела оповідку.

У нашому селі жила дівчина, яка провела свого коханого козака на війну. Він обіцяв, що незабаром повернеться і ні на трохи не забариться. Але проходив час, його ще так і не було.

Минав час, дівчина за ним дуже сумувала і щосили благала у Бога його повернення. Щодня приходила до верби, біля якої вони розійшлися.

Одного разу вона не повернулася, тому жителі села почали її шукати. Побачивши, що на тому місці, де вона була, утворилась велика, гарна і швидкоплинна річка, вони заплакали.

На честь цієї дівчини, яку звали Ятрань, назвали так і річку. А люди, які опромінили свої серця жалістю до дівчини, перетворились на верби. Вони й досі звиваються над рікою.

Закінчивши свою промову, бабуся глянула на внучат, котрі вже заснули. Ніжно прикрила їх ковдрою і вимкнула світло.

Біла Церква

Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий. А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп"є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла!

Скільки раз піде на турка - усе з крамом вертає. П"є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану - аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман. Незчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того - повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому Бог діточок.
Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла. Там і поховано сотника Білого.

Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше - і місто.

Бровари

У цьому місці, де тепер місто Бровари, був колись величезний ліс. У цьому лісі жив Соловей-розбійник з своїми товаришами. Розбійники накрали дівчат і поставили на цьому місці декілька хат. Жінки їхні там варили їсти, а вони ходили на здобич. Звідціль виникла назва Борвари. Через те, що це великий ліс і тут жив розбійник.
Це по-перше, а по-друге, розбійники займалися броварством, то і звалося те місце - бровари. От, хто казав Бровари, а хто - Борвари. Із цих слів виникла назва Бровари.

Київ

У давні часи жило плем"я полян, а правили ними три князі-брати: Кий, Щек і Хорив, а сестра їхня звалася Либідь. І збудували поляни город й нарекли його на честь свого князя старшого брата Щека і Хорива - Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і поляни ходили на лови і полювали там звірів, рубали ліс, розбудовували город.

Кий довго княжив у роді своєму, ходив походами в інші землі, і навіть до самого Царгорода. Великі почесті віддав йому правитель Царгорода.

Коли ж Кий повертався з далекої мандрівки, то, пливучи Дунаєм, уподобав місце і збудував невеликий город, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ і правив ще багато років зі своїми братами Щеком та Хоривом.

Кривий Ріг

Був собі кривий козак на пр ізвище Ріг. І мав він шинок на Кодацькій дорозі, що йшла аж у саму Січ. Там є й могила, що зветься Баба. То кожний подорожній, було, їде та й повертає в шинок до кривого козака Рога. Кажуть, було: «Чи ще далеко нам їхати?» - «Та їдьмо аж до кривого Рога, а там щось перекусимо та й спочинемо». То згодом і все поселення, яке з’явилося на цьому місці, назвали Кривим Рогом.

Дрогобич

Сімсот років тому на соковитих луках біля річки Тисмениці випасав стада горян пастух. Щоб увечері загнати їх в загорожу, витягав довгий бич (батіг) і клацав ним так лунко, наче з пістоля стріляв, - аж луна бриніла. Тому люди й назвали це місце Бичем.
Згодом тут виросло селище, а потім - містечко Бич (зараз це село Тустановичі). Розцвітало воно, ширилося роками...
Аж тут з-за гір вдерлись люті татари. Пройшовши вогнем і мечем по Галицько-Волинському князівству, підступили до міста Бич. Вів їх страшний Шолудивий Буняка, напівдемон, з пархами (шолудами) на го-лові, довгими повіками, що сягали землі, що їх служники за його наказом піднімали золотими вилами, а нутрощі в нього були не в череві, а зовні.
Городяни замкнулися в місті, і, маючи великі запаси продуктів, стали до захисту зі зброєю в руках. Побачив Шолудивий Буняка, що облога непокірного міста може затягнутись надовго, і вдався до підступу. Він повідомив городянам через послів, ніби хоче вести переговори і відступить від міста, якщо візьме данину. І що хоче небагато: від хати одного голуба. Городяни погодились, але коли принесли голубів татарам, Шолудивий Буняка наказав причепити під крила голубам запалену губку, обмотану сірчаними нитками. З того постала пожежа в місті. Під час пожежі вдерлись до міста татари. Усе палало кругом. Бич згорів дотла, а люди, які вціліли від вогню і татарського меча, розбіглися по лісах.
Так місто було знищено. Довго вили вітри в згарищах чорних... З часом поруч, на тому місці, де люди знайшли поклади солі, виріс Другий Бич і став називатись Дрогобичем.

Львів

Один князь поїхав на лови. Він полював цілий день, а увечері став на спочинок разом зі своїм почтом біля підніжжя високої гори. Аж підходить до вогнища старець і каже:
- Недобре місце ти вибрав, князю. Ця гора називається горою Лева. У ній є печера, а в тій печері живе величезний лев-людожер. Щоночі він виходить з печери і йде на пошуки поживи. Багато людей загинуло, і зрештою люди пішли з цих місць. А цієї ночі леву не доведеться далеко ходити на лови, якщо ти не втечеш звідси. Рятуй своє життя, князю.
- Мисливець не тікає від дичини, а полює на неї, - спокійно відказав князь.
- Якщо визволиш цей край від людожера, люди повік-віки будуть вдячні тобі, - вклонившись, відповів старець і пішов.
Коли настала ніч, князь не ліг спати. З мечем у руках він чатував біля печери. І от наче грім гримнув вдалині - це заревів лев, що прокинувся голодний та лютий.
Коли голова чудовиська показалася у отворі печери, князь змахнув мечем і щосили опустив його на могутню шию звіра. Від лев"ячого реву здригнулися гори, і мертвий звір гримнувся на землю.
На честь своєї перемоги князь взяв собі ім"я Лев, а зображення звіра помістив на своєму гербі. На сусідній горі, ще вищій від гори Лева, князь Лев збудував замок.
Невдовзі біля підніжжя цієї гори почали селитися люди, сподіваючись на захист могутнього князя Лева від ворогів. Тож місто, що незабаром тут постало, почали називати Львовом.

Славське

Давно-давно, ще коли була Київська держава, це сталося.
Помер розумний князь Володимир, за якого Київська Русь досягла найбільшої могутності, а між його синами почалася братовбивча проклята народом боротьба. Розпочав її Святополк, прозваний Окаянним. Він вбив братів Бориса й Гліба, а тоді вирішив розправитись із Святославом. Довідавшись про ці заміри Святополка, Святослав вирішив утекти через Карпати на Угорщину. Але в погоню за Святославом уже мчить чимала група найманих убивць Святополка. Останній бій звела невеличка дружина Святослава з найманими вбивцями Святополка в Карпатах, недалеко того місця, де в річку Опір впадає річка Орява. Тут і загинув Святослав - син Володимира, і з цього часу це місце має назву Святослав. А тих кілька поранених, втомлених дружинників, що залишились живими після смерті їхнього князя Святослава, боячись переслідування лютого Святополка, вже не повертались у свої родинні місця, а пішли вверх проти течії Опору і на тому місці, де в Опір впадає річка Славка, побудували собі хатинки. Так виникло перше поселення на місці нашого села. А що дружинників всюди знали як хоробрих, прославлених у багатьох походах і битвах воїнів, їх усіх стали називати славними, а їхнє поселення Славноє, потім Славне, а згодом від цього і утворилась сьогоднішня назва села - Славське.

Стрий

В передгір"ях Карпат над бурхливою річкою Стриєм лежить галицьке місто Стрий.
Стриєм звуть у нас дядька. Чом так названо місто? Чи від цього - хто знає? Та кажуть...
Давним-давно в тих місцях, де околиці Стрия, шуміли похмурі ліси. Між крутими берегами звивалася бурхлива річка. Вздовж неї проліг купецький шлях на захід, яким їздили з крамом за гори. Небезпечним був шлях: нападали грабіжники - дядько з синами свого брата. Ото ж цього дядька стриєм усі звали.
Немало людей загубив марно стрий, грабуючи скарби купецькі. А на старості літ чужа кривда озвалась - в три погибелі стрия скрутило. Щоб спокутувати гріх, поселився в лісах у низенькій хижині при річці, розвів пасіку, кіз та й почав мирно жити.
Припинили розбій і його побратими та заходили часто до стрия. Тому й це місце назвали Стриєм. Сільце згодом виросло в городище, а потім стало містом - красивим Стриєм.

Кременчук

Назва цього міста пішла від того, що слов"янською мовою «чук» - переправа. Тут був табір Богдана Хмельницького, поділений на курені, скажімо, Чорноморовка, Скубійовка (за назвою отамана-козарлюги чи полку). Щоб попасти на ліву сторону Дніпра, от і організували переправу людей. Люди казали: «Іду на чук». Переправ було багато, от знайшлася потреба дати назву. За ім"ям старшого отамана Кременя - стали називати «Кременів чук», а згодом коротко - Кременчук.

Рівне

Якось давним-давно три князі спустили човни на воду й подались по річці Оствиці шукати місця для нової фортеці. Незабаром, прямуючи на північ, вони побачили широке плесо мочарів, серед яких підносилися за-рослі кущами острови, оточені водами річки. До цих островів і пристали князівські човни. Оглянули князі добре місцевість, порадились між собою і сказали:
- Отут, на цій рівнині, збудуємо нову осілість.
Звідси і назва - Рівне.
За іншим переказом, нібито землі князів Острозьких сягали «рівно» по цю місцевість, де засновано місто. Ці князі, начебто, мали в своєму володінні 99 міст, а коли придбали ще одне, стало у них «рівно» сто.
Оповідають також старі люди, що назва Рівне походить від слова «рів», бо тут у давнину для осушення боліт околишні поселенці копали рови, канави, через що були й урочища Ровеччина, Заровеччина.

Вінниця

Прийшов на берег Бугу чоловік, поставив собі хату і зажив собі з жінкою. Невдовзі народилися у них дві донечки. Одну назвали батьки Вишенькою, а другу - Вінничкою. Росли дівчата, як ягоди, рум"яні та веселі. А коли виросли, то одружилися з працьовитими рибалками. Поставили Вишенька зі своїм чоловіком дерев"яну хату на правому березі Бугу, а Вінничка - на лівому. Жили у злагоді, працювали дружно. У дуплах мед вибирали, ліс рубали, випалювали пеньки, на згарищах землю орали і жито засівали.
Одного разу зірвався сильний вітер, непроникна пітьма накрила оселі. Птахи перестали співати, сонце сховалося у темній хмарі. То не буря надходила, а страшні - татари понад Бугом чорну куряву підняли. Оточили зненацька домівки Вишеньки і Віннички, хотіли всіх у полон забрати, на східних ринках молодичок продати. Виходу не було. Краще смерть, ніж безнадія й неволя. Вінничка першою запалила свою хату. Сестра Вишенька побачила вогонь за Бугом - і от уже горить і її оточена хата. Як дві свічки, палали дерев"яні хати, тріскотів вогонь. Від пекучого жару та їдкого диму сахнулися татари. А серця двох сестер розірвалися від горя...
Минули роки. Прийшли нові люди на берег Бугу, осіли тут. Розповіли їм люди з сусідніх сіл про гірку долю Віннички і Вишеньки. На добру пам"ять про них їхніми іменами назвали річечки-притоки, що несуть свої води до Південного Бугу. Побудували тут кам"яну фортецю, а місто біля неї назвали іменем однієї з приток - Вінницею.

Житомир

На березі Тетерева стоїть наш білокам"яний Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається - місто кипить у праці.
Понад тисячу весен славних стрічає Житомир...
Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. Навчав жити мирно, тихо, дбати про державу. За це його Житомиром в Києві прозвали. Полюбили його князі, а він їх - ще більше. Та нагла Аскольдова смерть ранила серце старого. З тяжким смутком зібрав він воїв і в ліси подався. Довго йшов на захід сонця у ліси древлянські, аж у долині між річками зупинився, нарешті. Вода чиста, ліс дрімучий, трава - по коліна; де не глянеш - звіру, птиці.
Тут заклали поселення й назвали Житомир.

Божа кара

Розповідають, що кам’яні баби були колись такими ж людьми, як і ми, але скам’яніли. А сталося це так.

Бог створив людей раніше за Сонце, тому жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. Але ось з’явилося Сонце. Злякалися люди, сполошилися і, щоб його знищити, почали виходити на високі могили та плювати на нього. Образився бог і прокляв за це людей. І вони, де стояли, там і скам’яніли.

Але в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх створив бог.

Материнське серце

Колись на Рогатинщині один вродливий юнак всім серцем закохався у гарну дівчину, а вона, побачивши його палке кохання, вирішила його перевірити. Одного разу при зустрічі каже до нього:

Не повірю, що ти любиш мене, поки не принесеш мені на полумиску серце своєї матері.

І цей до божевілля закоханий юнак іде додому та й застає свою неньку в сні. Бере сокиру, розрубує їй груди, виймає гаряче Материнське серце, кладе в полумисок і несе до своєї божевільної коханки. По дорозі шпотається і падає. Мамине серце вилітає з полумиска, закочується в глибоку яругу, і звідти до його вух доноситься лагідний голос матусі:

Синку, дитино моя, чи не дуже ти вдарився, чи тобі не боляче?

Село Радківці

Є на Поділлі невелике село Радківці, про походження якого існує красива легенда.
Було це дуже давно. Жили собі люди у невеликому поселенні. Мир та злагода панували між ними. Хліб вирощували, дітей ростили, раділи життю. А порадами зверталися до пана Радика, що славився мудрістю і справедливістю.
Жив пан з дочкою у своєму маєтку, що розташувався серед порослих густими лісами пагорбів, сонячних галявин і перелісків. Біля будинку пана Радика ріс розкішний сад, куди з навколишніх лісів зліталися пташки, яких як в тій місцевості називали ківці. Пташки ті так звикли до Марічки та її батька, і навіть розуміли людську мову, а пан Радик з дочкою пташине щебетання.
Якось, напередодні Зелених свят, Марічка вирушила в ліс за зіллям та травами, щоб прибрати ними оселю. Вона завжди робила це сама. Дівчина З дитинства об"їздила та обходила навколишню місцевість, тож добре знала ліс дороги та стежки. Марічка нічого не боялась, всюди їй було безпечно. Дівчина лише пам"ятала, що не можна було заїжджати на Чортову галявину, на якій яскраво-зелена трава ховала під собою бездонну трясовину.
Аж раптом дивні звуки почула дівчина. Що це? Може, лось відстав від свого стада, а тепер намагається наздогнати? Чи козулі блукають по лісу, шукаючи де-небудь джерельце, щоб вгамувати спрагу? Ні, не схоже. Між деревами промайнуло кілька постатей. Не зразу Марічка здогадалася, що то були монголо-татари. А коли зрозуміла - було пізно: дозор чужих накинувся на дівчину і полонив її. Нападники вимагали показати шлях до рідного селища. Марічка не могла цього зробити. Вона добре знала про те, якою загрозою є вороги для поселення: оселі пограбують, людей заберуть у полон, а селище спалять. Хіба можна це допустити? Дівчина зрозуміла: допомогти односельчан може лише вона. Затаївши в собі розпач, Марічка погодилась відвести нападників у рідне село.
Чужинці, верхи на конях, оточили юну вершницю і рушили. Вона вказувала дорогу. Трохи попетлявши лісовими дорогами, вони виїхали на горбочок, з якого було видно Чортову галявину. Коні набирали все більшої швидкості і за лічені хвилини влетіли у страшну трясовину. Перелякані татари, прагнучи вибратись, тонули все глибше. Лише Марічка не намагалась рятуватись. В останні хвилини свого життя вона звернулась до пташок і попросила передати батькові звістку про наближення татар, адже за дозором повинно підійти велике військо.
Ківці сповістили пана Радика про небезпеку, а він, зібравши всю громаду наказав покинути селище і ховатися в лісі. Татари, розлючені відсутністю люд спалили селище. А врятовані пташками селяни згодом збудувати собі нове поселення і назвали його Радківці в пам"ять про пана Радика та птахів, яким завдячували своїм життям.

Село Мартинівка

Одного разу напали татари на наше село. І в цьому селі була дуже гарна дівчина Маруся. Коли глава татарського війська побачив її, то зразу захотів її взяти з собою, щоб вона стала його.
Він зігнав усіх людей і сказав: «Якщо ви не віддасте мені Марусю, то спалимо усе ваше село із людьми разом! Даю вам строк подумати три дні».
Але люди не погодились віддати Марусю за оцих жорстоких вояків. Селяни поховалися за селом у комишах, що росли вздовж річки. Коли військо татарське в’їхало в село, село було пусте. Татари ще дужче розлютувались і давай шукати їх скрізь, коли хтось із військових побачив, що у комишах щось неспокійно. Вони поїхали туди і підпалили ті комиші. Люди втікали, плакали, але їх зразу ж розстрілювали. Плач, крик, іржання коней, лай собак, верески дітей, моління і прохання допомоги було чути навкруги. Дуже страшна картина була у той день.
Тоді глава наказав спалити усе село. Незабаром полум’я охопило все село, худоба ревла, кури літали, тут жорстокість проявила свою силу.
Але посередині села була церква, вона по далеких і давніх розповідях не згоріла, а увійшла у землю, і ще діти уже із цього села, пізніше утвореного, бігали туди у свята великі і чувся з під землі дзвін колокола.
Один дядько, який у ті часи утік із села із сім’єю своєю і відійшовши далеко звідти, поселився в полі, де яри і горби, щоб його ніхто не найшов і почав обробляти землю, строїтися. Деякі люди, які повтікали, почали сходитися звідусіль і поповнювати це село, яке і назвали по першому жителеві. Його звали Мартином – ось і пішла назва нашого села Мартинівка.